Складна історія взаємовідносин Церкви та євреїв

Протягом багатьох століть відносини між Церквою та євреями були далеко не дружніми. Тільки останнім часом ми можемо говорити про початок діалогу на тому чи іншому рівні. Більше того, месіанський рух, тобто євреї, які увірували в Ієшуа як свого Месію, але бажають поклонятися Господу в єврейській традиції, досі не завжди приймаються Церквою як її органічна частина. У чому причина такого поділу? Згадаймо деякі його історичні передумови.

‍

Відношення офіційної Церкви до євреїв

‍

Коли християнство стало домінуючою державною релігією, було видано наказ, який забороняв християнам святкувати Пасху в одну дату з євреями. І не просто забороняв, але пояснював, яких переслідувань вони зазнають. Тепер влада, яка гнала християн, почала гнати тих християн, які не підкорялися новому жорсткому єдиному порядку.

‍

Хочу процитувати книгу Лева Полякова «Історія антисемітизму. Епоха віри»:

‍

«На початку III століття положення про кару Господню для євреїв було чітко сформульовано Оригеном: "Отже, ми можемо з повною впевненістю стверджувати, що євреї ніколи не повернуть собі минулого, оскільки вони вчинили найогидніший гріх, організувавши змову проти Спасителя роду людського... Тому стало необхідним, щоб місто, де Ісус зазнав Своїх страждань, було зруйноване, щоб єврейський народ був вигнаний зі своєї землі, щоб інші були покликані Господом як щасливі обранці».

Тут не йдеться про тих євреїв, які це зробили. Тут не йдеться про той натовп, який там стояв на тій невеликій площі. Тут навіть не йдеться про їхніх безпосередніх нащадків. Тут йдеться про всіх євреїв.

«(Під час переслідування християн євреї не без іронії скористаються цим же аргументом: "Невже серед вас немає жодної людини, чиї благання були б почуті Богом і зупинили б ваші нещастя?")

Дуже добре можна розглянути розвиток “теологічного антисемітизму” в усіх деталях на прикладі повільної еволюції пасхальної літургії. Згідно з Дедаскалією (вченням 12 апостолів - це приблизно початок 2 століття), одному з найбільш ранніх документів, що дійшли до нас, основним мотивом пасхальних ритуалів, мабуть, було поряд з церемоніями, “присвяченими Страстям Господнім”, прохання про прощення винним і невірним євреям: "...Знайте ж, брати мої, з приводу посту, яким ми постимо на Пасху, ви постите за наших неслухняних братів, навіть якщо вас зненавидять... Нам слід постити і плакати про них, про засудження і про руйнування країни... тому що, коли Господь наш прийшов до єврейського народу, вони не повірили тому, чого Він навчав їх.

Але невдовзі більшість християнського світу відкинула подібні погляди».

‍

Зверніть увагу, «постити і плакати», а не радіти цьому як наступні християни. Ось ця сумна динаміка, що охопила друге сторіччя. Спочатку християни-язичники говорили з любов'ю та співчуттям про єврейський народ, плакали. І плакали не лише про те, що вони не приймають свого власного Месію (це підкреслювалося), а плакали і про лиха, що їх спіткали. Згодом, це було вже чимось неймовірним.

‍

«...З IV століття, і при цьому більшою мірою на Сході, де євреїв було набагато більше, ніж на Заході, проповідники починають кидати на їхню адресу звинувачення та прокляття з повною та нечуваною люттю:

“Губителі Господа, вбивці пророків, бунтівники і богоненавистники, вони зневажають закон, глухі до милосердя, відкидають віру своїх батьків. Поплічники диявола, породження єхидни, зрадники, брехуни, помутнілі розумом, розсадник фарисейства, вмістилище демонів, вороги всього прекрасного…” (Григорій Ніський)

“...Синагога - це одночасно будинок розпусти і театр, лігво бандитів і звіринець... Євреї живуть тільки для того, щоб набивати собі черево, завжди з роззявленим ротом, і поводяться не краще, ніж свині та кабани з їхньою чуттєвою ненаситністю і обжерливістю. Вони займаються тільки одним - об'їдаються і напиваються…” (Іван Золотоустий)».

‍

Це говорили отці пануючої Церкви. Поступово еволюціонували й умови входження природного єврея у лоно матері-церкви. І ці умови ставали дедалі жорсткішими, дедалі більш безкомпромісно-антиєврейськими. Єврей, який уже став християнином, мав жити під тиском підозри, і його постійно перевіряли: а чи щирий він.

‍

При цьому язичників, коли Церква стала державною, взагалі десь навіть підштовхували і заганяли до церкви. Згодом з євреями відбувалося те саме. Але, коли приходили язичник, по-перше, це були маси, і влада, меншою мірою церковна влада, мирилася з поганськими звичаями, які вони приносили із собою. Більше того, багато церковних свят стали адаптацією язичницьких свят. Згадайте історію з датою Різдва, або те, що досі в багатьох країнах, зокрема в англомовних, назва неділі – це «день сонця» (Sunday), яким він був у римському поганстві.

‍

Відношення рабинів до віруючих в Ієшуа

‍

Ми чудово знаємо, і це з усіх боків підтверджено - і з християнських, і з язичницьких, і з юдейсько-рабиністичних джерел, - що спочатку гоніння були з боку духовних вождів Ізраїлю не лише проти самого Господа, а й проти, як ми читаємо у Діях Апостолів, апостольської єврейської громади Єрусалима. Ці переслідування були спрямовані саме на євреїв, які повірили у свого Месію. Ці гоніння мали дві мети: щоб вони відступили і стали «нормальними» юдеями, а якщо не виходить, йшли геть. Не зафіксовано таких тяжких гонінь із боку юдеїв із якимись масовими вбивствами. Ми читаємо про лічених мучеників з боку євреїв.

‍

Згодом нова віра отримала назву «християнство». Причому християнами стали називатися не євреї, які вірять в Ієшуа, а саме язичники, які повірили в Нього в Антіохії. І за контекстом можна зрозуміти, що назва ця була зовнішньою. Це не самоназва. Швидше за все, ця назва з боку невіруючих язичників була спочатку знущально-зневажливою. І коли один із Іродів розмовляє в Кесарії з апостолом Павлом, він каже йому: «Ти що, хочеш переконати мене стати християнином?» Зрозуміло, що це були іронія та сарказм. Але поступово це слово стало самоназвою християн із різних народів.

‍

І коли християнство стало «іншою релігією» для рабинів, це призвело до того, що євреї, які не вірили (в Ієшуа), і християни, які все більше були з язичників, стали жити у паралельних світах. І якесь протистояння мало в основному інтелектуальний характер - літературна полеміка, апологетика і так далі. До того часу, коли християни отримали владу над ними.

‍

Але якщо говорити про те, що було першим, слід зазначити, що таке протистояння почалося раніше християнських гонінь на євреїв. Вважається, що це було затверджено як додаткове так зване благословення до щоденного набору благословень під назвою «Аміда», який щодня мають читати юдеї. Вважається, що це було зроблено на рабиністичному соборі 90-го року в Явне. Там було ухвалено рішення про те, що юдаїзм потрібно приводити до якогось стандарту. Той самий юдаїзм, який не був єдиною релігією, тому що в першому столітті було багато юдаїзмів, які між собою конкурували і ворогували, не визнавали один одного або частково визнавали. Все це було до руйнування Храму. Після руйнування Храму нові духовні вожді єврейського народу вирішили уніфікувати релігію. Звичайно ж, у цьому плані для них євреї, які вірили в Ієшуа, становили серйозну небезпеку. І вони розробили певні заходи. Вважається, що після цього був жорсткий поділ.

‍

Але згодом було зроблено різні дослідження, відкрито нові документи, і виявилося, що ця постанова про введення додаткового «благословення» начебто була прийнята, але вона не мала таких далекосяжних наслідків, і євреї, які повірили в Ієшуа, продовжували бути частиною юдейських громад, продовжували молитися разом з рештою євреїв, з якими вони молилися до того, як повірили. І до повстання Бар-Кохби на єрусалимській кафедрі завжди були єпископи лише з обрізаних.

‍

Борис Грисенко, рабин КЄМГ

За матеріалами передачі  «Как и зачем Церковь отрезала себя от евреев. О церковном антисемитизме. Часть 3»